Мене ніхто не вчив приймати рішення, але я зрозуміла це не одразу.
У якийсь момент, працюючи з різними менторами й наставниками, я почала помічати за собою дивну річ: мені було складно просто сказати «я так хочу».
Я ніби весь час мала пояснити свій вибір.
Чому саме це?
А чому не інакше?
А це точно правильно?
А що подумають інші?
І якщо чесно, я добре розумію, звідки це взялося – з дитинства.
Мене часто питали: а чому ти цього хочеш?
І саме по собі це нормальне питання.
Але якщо ти багато разів чуєш його в контексті, де твого «я просто хочу» недостатньо, поступово вчишся шукати аргументи для власних бажань.
Ніби бажання потрібно спочатку обґрунтувати, щоб отримати право його мати.
Так формується дуже непомітна звичка постійно перевіряти себе через інших.
Я довго вчилася з цього виходити…. і досі вчуся.
Для мене це багато в чому про свободу – свободу не чекати, поки хтось скаже:
«Так, ти зробила правильний вибір».
Звичайно, дуже приємно почути це від близької людини, але я хочу мати можливість зробити вибір, який комусь не сподобається, і все одно залишитися з ним у контакті.
Опиратися на Бога.
Опиратися на себе.
І не передавати іншій людині відповідальність за власне життя.
«Усі відповіді всередині тебе»
У мене є традиція щороку переглядати фільм «Мирний воїн» (знятий на реальних подіях).
Я дивлюся його вже близько десяти років і щоразу чую в ньому щось нове.
Є там думка, яка колись дуже сильно мене зачепила: світ постійно пропонує нам готові відповіді, але важливі відповіді нам доводиться шукати всередині себе.
І тоді в мені ніби прокинулася маленька левиця.
А чому, власне, я маю дозволяти комусь вирішувати за мене?
Чому хтось інший має краще знати, що мені підходить?
Чому я маю нескінченно шукати підтвердження, що мій вибір правильний?
З цього поступово народилася моя особиста практика — побачення із собою.
Блокнот. Ручка. Тиша. І чесні питання.
Не для того, щоб знайти «правильну» відповідь, а щоб почути свою.
Для щоденних рішень я можу витратити на це 10–20 хвилин, а коли проходжу важливий період або стою перед великим вибором, мені потрібно більше часу.
Створити простір без шуму.
Зупинитися.
Подивитися на своє життя.
І запитати себе: чого я насправді хочу?
Бо іноді нам дуже не подобається те, як ми живемо зараз.
Але ми ще не відповіли на простіше питання: а як я хочу?
І тут виникає парадокс.
Як життя може привести тебе туди, куди ти хочеш, якщо ти сама ще не знаєш, куди це?
Саме тому я створила «Щоденник повернення до себе»
Цей щоденник народився з моєї особистої практики.
Я не хотіла створювати ще один продукт із сотнею сторінок теорії, яку треба прочитати, щоб нарешті почати щось змінювати.
Мені хотілося створити простір для зустрічі із собою.
21 день.
Одне питання щодня.
10–20 хвилин тиші.
Без правильних відповідей.
Без необхідності комусь щось доводити.
Без гонитви за результатом.
Просто ти, блокнот і питання, яке може допомогти побачити те, що серед роботи, зустрічей, новин, чужих очікувань і щоденних справ часто залишається непочутим.
Що для мене зараз важливо?
Чого я хочу?
Що я давно відкладаю?
Від чого я втомилася?
Що більше не моє?
На що я хочу сказати «так»?
І поступово з цих відповідей починає складатися твоя власна картина.
Не та, яку хтось намалював для тебе.
Твоя.
Мені здається, це одна з найважливіших навичок дорослої людини — вміти чути себе і приймати власні рішення.
Бо коли ти повертаєш собі цю опору, життя стає трохи простішим – легше вибирати, легше відмовлятися від не свого, легше витримувати чужу незгоду.
І набагато легше йти туди, де тобі справді хочеться бути.
💛 Якщо зараз ти відчуваєш, що загубила контакт із собою серед усіх «треба», «потрібно» і «правильно» — можливо, тобі теж потрібне побачення із собою.
Я створила для цього «Щоденник повернення до себе».
Його можна отримати у PDF або друкованій версії.
Посилання на щоденник
Не обов’язково чекати, поки стане спокійніше, щоб зустрітися із собою.
Можливо, саме ця зустріч і допоможе тобі зрозуміти, що робити далі.